wrapper

Те, що Україна зайшла у глухий кут, сьогодні не хочуть визнавати тільки «сліпі поводирі сліпих», що продовжують віщати електорату про якісь реформи і перемоги. У цьому є якийсь диявольський парадокс: щоб знайти вихід із даного глухого кута, спочатку потрібно визнати його існування - а цьому активно протидіє правляча українська еліта, яка сама ж і створила цю вигідну для неї ситуацію.

Але як же так вийшло, що позитивні євроспрямування українців, які бажали жити в країні з більш розвиненою економікою і великими громадянськими свободами, трансформувалися у жахливу протилежність? Сьогодні, озираючись на наше недавнє минуле, можна ствердно сказати, що поворот не туди стався уже в перші дні Євромайдану...

«А от не треба було скакати з каструлями на головах!» - пересмикують сьогодні противники другого Майдану, які отримали можливість позловтішатися над своїми політичними опонентами. З цими словами важко не погодитися: дійсно, скакати, тим більше надівши на голови каструлі, учасникам тих протестів було не варто - бо вони мали при цьому придуркуватий вигляд, що зводив нанівець усю серйозність ситуації. Але чи варто було взагалі виходити на Євромайдан?

Через пару років після тих подій багато стерлося в пам'яті українців, і за всіма цими кризами і конфліктами причини другого Майдану були забуті. Але найбільш вражаючим є порівняння показників 2013 і 2016 років: у рази впало все, крім злочинності та смертності, що стрімко злетіли. Більш того, щоб повернуться до економічних показників часів «бандитського режиму», Україні буде потрібно 10-15 років стабільного економічного зростання або 3-5 років економічного буму. На жаль, ні перший, ні тим більше другий сценарій Україні поки що не світить - зараз проблематично вийти навіть на нульову динаміку економіки, яка безперервно падає четвертий рік поспіль.

Це створило ілюзію того, що у 2013 році українці «як сир у маслі каталися»: середня зарплата перевищила 500 доларів, а мінімальна пенсія сягала майже 120, електрика коштувала 36 копійок, а викласти за опалення квартири 350-500 гривень (і 35 за гарячу воду) вважалося дуже дорого. Був взагалі скасований призов до ЗСУ, строкова служба у внутрішніх військах вважалася дитячим садом, а найбільшою проблемою для молодих українців було знайти високооплачувану роботу в офісі і купити в кредит автомобіль. Ось тільки все це здається загубленим раєм лише на тлі нинішньої розрухи. Ми почали забувати, що причин для невдоволення і обурення в 2013-му було більш ніж достатньо!

Перш за все, рівень життя був недостатній для багатьох українців. Так, середня зарплата наближалася до 600 доларів - однак при цьому вона впиралася у стелю можливостей української економіки. Щоб зарплата досягла 1000 доларів і вище, як у сусідній Європі (хоча б Польщі), була потрібна капітальна перебудова всієї країни, перехід на новий якісний рівень. Без цього Україні світила доля напіврозвиненої периферії, такої собі європейської Мексики. Хтось із українців був задоволений і цим малим, однак хтось хотів і більшого. Можна сказати, що Майдан якоюсь мірою був виступом тих, хто хотів більшого і кращого.

По-друге, дуже багатьох українців дістала корупційно-кумівська система, яка виникла в країні. Сформована ще при Кучмі, вона залишилася після Ющенка і пишно розквітла при Януковичі. Коли батьки з самого народження збирали синочку на навчання в академії МВС, щоб синочок став міліціонером і дер з людей хабарі і побори - це ненормально. Коли міліція хапала і калічила перехожих, щоб повісити на них «висяки» - це було ненормально. Коли поскаржитися на таку міліцію було нікому, тому що прокуратура була з нею «в долі», а суддя був родичем начальника міліції і міського прокурора - це було ненормально. Коли бандит йшов у депутати, щоб отримати недоторканність, а олігархи призначали своїх міністрів, щоб ділити бюджет і ухилятися від податків - це було ненормально. І коли піднятися по соціальних ліфтах можна було лише вступивши в ОЗУ (організоване злочинне угрупування) або одружившись на дочці начальника податкової - це було ненормально.

Зрештою, ми забули Врадіївку, ми забули абсолютно бандитський Крим і мафіозне Закарпаття, забули «прихватизацію» заводів і князівські садиби в заповідниках. А ще ми забули, як люди в погонах віджимали малий і середній бізнес - собі, до виходу на пенсію за вислугою років, або за замовленням напівкримінальних бізнесменів з Донецька, Харкова, Одеси. Далеко не всім українцям подобалося жити в країні, де бізнес без «розпилу» і «відкатів» не мав перспектив, де було небезпечно бути багатим без «даху» в міліції або ОЗУ, де чесна людина була змушена постійно боятися підлості з боку негідників. А найбільше не подобалося жити в країні, де не можна було домогтися закону і знайти справедливість.

Усе це стрімко нагнітало протестні настрої в суспільстві. Так що коли в Києві почали збиратися перші учасники Євромайдану, поки тільки з гаслами про зовнішньополітичний вибір України, то суспільство, що досі мовчало, вибухнуло накипілими внутрішніми проблемами країни. А їх, на відміну від корекції зовнішнього вектора в бік Асоціації або Митного союзу, не можна було вирішити одним лише протестом проти дій влади. Їх не можна було вирішити навіть поваленням влади - потрібно було демонтувати всю систему! Але якраз це завдання Євромайдан і проігнорував, захопившись нісенітницями, які в підсумку повернули процес у деструктивне русло.

Помилка перша: агресивний націоналізм
Сьогодні багато хто задається питанням: де саме українці помилилися у 2014 році? Це питання дещо невірне, оскільки помилка була здійснена трохи раніше - на початку грудня 2013 року, коли ініціатива протестів на Майдані перейшла від помірних прихильників євроінтеграції до українських націоналістів. Після формування перших сотень «Самооборони» під прапорами ВО «Свободи», після появи агресивно налаштованих молодиків із символікою «Патріота» і «Правого Сектора», риторика Майдану різко змінилася.

З перших років незалежності України націоналізм не поєднував, а розколював її суспільство на «западенців» і «східняків», «бандерівців» і «кацапів». Причому робилося це спеціально і планомірно, саме для того, щоб нацькувати Захід на Схід і навпаки, не дозволяючи їм домовитися. І замість того, щоб спільно виступати за загальні насущні інтереси, вони роками конфліктували через мову, прапори, історичних персонажів. І у великій українській політиці вже виникло чітке правило: хочете, щоб народ почав гамселити один одного, а не можновладців - киньте на вентилятор лопату націоналізму! Так і вчинили в перші ж дні Євромайдану, тільки там залишити не лопату, а цілий самоскид найбільш радикального націоналізму, немов спеціально зібравши його з усієї України. І ось вже 8 грудня 2013 року натовп «патріотів» пішов зносити пам'ятник Леніну.

Це було перше шоу з циклу «стихійної декомунізації», яке потім прокотиться по всій Україні. Десь натовп недоумків буде ламати пам'ятники у святковій атмосфері, десь їм вийдуть протистояти місцеві жителі - і тоді «патріоти» будуть кликати на допомогу «добровольців АТО» і скаржитися в СБУ на «ватяне населення». А десь це стало однією з причин майбутньої війни - бо формування «ополчення» на Донбасі розпочалося 22-24 лютого саме під гаслами захисту пам'ятників Леніну від загрози знесення «правосеками», які їдуть з Києва». Більшість цих «ополченців» поважало Леніна не більше, ніж самі «правосеки» (Ілліч у їхньому уявленні фігура швидше комічна), проте їм дуже не подобалася сама ідея, що «бандерівці» казна-звідки приїдуть до їхнього міста щось ламати і встановлювати свої порядки.

І ось всього-то потрібно було повалити пам'ятник, начепити на себе пов'язку з рунами, помахати прапором партії Тягнибока і Фаріон і покричати «Слава нації!», щоб половина України почала сприймати другий Майдан як націоналістичний шабаш - і в остраху від нього відсахнулася. А по суті - відсторонилася від протестів, не захотіла підтримати боротьбу проти режиму і системи. Ось так запросто, можна сказати з мінімальними витратами, хтось скоротив ряди супротивників влади вдвічі.

Утім, бешкетуючі націоналісти теж не поспішали боротися з режимом і системою - їх більше захоплювала війна з пам'ятниками і інакодумцями. Вони не приховували своїх ідей і намірів, а професійний ракурс російських журналістів вправно фіксував усе це в телекадрі. І весь лютий 2014-го йшло накачування жителів Криму і Донбасу страшилками «ось приїдуть потім ці бандерівці до вас і влаштують!», що стали основою сепаратистських настроїв. Чи міг сепаратизм виникнути і розвинутися як реакція на суто цивілізовані протести культурних прихильників євроінтеграції? Ні, звичайно -у цьому випадку пропагандисти «русского мира» не мали б успіху. Він з'явився виключно завдяки націоналістам, що прийшли на Майдан з криками «Героям слава!» і розмахували кувалдами над перекинутим пам'ятником. І він розколов Україну як ніколи до цього: ось уже три роки як одна її частина просто з принципу не бажає навіть вислухати іншу.

Помилка друга: політичні аферисти
Вожді «об'єднаної опозиції» з'явилися на Євромайдані одними з перших. Вже 24 листопада Яценюк, Кличко і Луценко виступили перед поки ще рідкуватим натовпом, оголосивши про початок «безстрокових протестів». Фактично, цим вони заявили, що беруть Євромайдан під своє керівництво. І ось дивна річ: політики, яких ще влітку мало хто сприймав всерйоз, на мітинги яких доводилося заманювати «масовку» грошима, раптом піднеслися на сцену нового Майдану.

Причому саму сцену збирали люди Ігоря КРИВЕЦЬКОГО (відомого у Львові як «авторитет» Пупс, кореша «авторитета» Вови Морди), поруч установкою наметів керував Андрій ПАРУБІЙ (той що з довідкою), трохи далі чіпляли на себе синьо-жовті стрічки «спортсмени» В’ячеслава КОНСТАНТИНОВСЬКОГО і Артура ПАЛАТНОГО, з натовпу виринув екс-міністр азарівського уряду Петро ПОРОШЕНКО. У далекому Харкові олігархи АВАКОВ, ФЕЛЬДМАН і ЯРОСЛАВСЬКИЙ «окучували» ректора Академії внутрішніх військ ПІВТОРАКА, щоб той не возив своїх курсантів на Майдан, а в далекому Дніпропетровську VIP-парафіяни найбільшої в Україні синагоги КОЛОМОЙСЬКИЙ і БОГОЛЮБОВ надзвонювали в Київ знайомим полковникам і генералам МВС, роблячи їм привабливі пропозиції.

На Євромайдан негайно підтяглися всі політики, олігархи і кримінальні лідери України, щоб використовувати його в своїх інтересах. А пряма політична підтримка Держдепартаменту США в особі Вікторії НУЛАНД, яка роздавала печеньки, лише додала їм ще більшої впевненості і нахабства. На жаль, які б там цілі не ставив перед собою Держдепартамент, але в українській політиці він поставив на команду лузерів і аферистів.

Поки вони штовхали промови з трибуни Майдану, ніякої шкоди від них не було. Дивно, але українська економіка пережила сам Майдан досить непогано: за три місяці протестів падіння ВВП склало всього 0,05%, а курс долара піднявся з 8,2 до 9,15. А ось коли ці політики, зачинившись у стінах Верховної Ради, змістили «режим Януковича» і розділили між собою його посади, ось тут і сталася криза - а потім вибухнув і конфлікт.

Мовчазна згода Євромайдану на фактичну узурпацію влади купкою політиків колишнього «помаранчевого режиму», який програв вибори в 2012 році, було другою фатальною помилкою. Можливо, якби протести привели до влади абсолютно нових людей, які ставили перед собою мету знести корупційну систему і реформувати олігархічну економіку, Україна отримала б шанси на життєво необхідні реформи. Але замість цих шансів країна отримала «повернення політичних мерців», які одразу ж почали дерибанити Україну так, як це і не снилося «донецьким».

Олігархи отримали від Нацбанку більше 100 млрд гривень рефінансування для своїх банків, яке вони одразу переводили в валюту і виводили в офшори. Ставленик «Свободи» МАХНІЦЬКИЙ торгував прокурорськими посадами і закривав старі кримінальні справи (говорили, що за три місяці він «заробив» 300 мільйонів), інший ставленик «Свободи» генерал ТЕНЮХ за місяць «злив» Крим. Почалися дикі рейдерські захоплення найбільших підприємств, в яких «чопівці» олігархів обвішували себе символікою то «Правого сектора», то «Самооборони» і погрожували силовикам війною в разі їх втручання. Країна пішла просто у рознос - а попереду на неї чекав новий президент з числа старих політиків і його команда охочих до великого бізнесу «рєшал».

Помилка третя: коли закон мертвий
Януковича можна було умовити на дострокові вибори, скажімо, влітку-восени 2014 року, одночасно з достроковими парламентськими. Одного разу, в 2007-му, він уже погоджувався на подібне, хоча мав куди більш міцну позицію - здався б і на цей раз. Але парламентським «революціонерам» явно не терпілося дорватися до крісел і годівниць, до того ж багато хто з них розумів, що в чесних виборах їхні шанси мінімальні. І вони пішли на кричуще порушення закону.

Майдан це не просто проковтнув - він радів. На жаль, люди, які в кінці листопада 2013 року виходили на протести проти беззаконня чиновників і силовиків, незабаром самі почали творити беззаконня. Адже навіть при всій неприязні до міліції, що накопичилася за довгі роки, і особливо до ОМОНу, кидатися в них пляшками з бензином - це занадто. Парадоксально, що ОМОН тепер залишився ще й єдиним обвинуваченим учасником тих подій - а ось ті, хто його підпалював, стали героями, їхніми іменами називають вулиці. Так, від дробовиків ОМОНу загинули кілька протестуючих, проте ж і від рук протестуючих у Києві загинули шестеро ОМОНівців (і ще двоє під час нападу 20.02.2014 на базу «Беркута» у Львові). Здавалося б, найправильніше в цьому випадку - обійнятися і примиритися, якщо вже не виходить об'єктивно і згідно із законом судити всіх (включаючи «героїв Майдану»). Тому що маніпулювання законом призвело в Україні до ситуації набагато гіршої, ніж це було в 2013 року.

У часи «режиму», який лаяли на повних підставах, ми жили в системі, де над законом височіли політики, олігархи, чиновники та правоохоронні органи. Що змінилося з тих пір? Якщо погортати щоденні хроніки скандалів, то небагато. Перераховані категорії «вищих станів» все так само стоять над законом і маніпулюють ним на свій розсуд. Але тепер до них приєдналася ще одна категорія: «патріоти», «герої» і «активісти». Нерідко це якісь повні відморозки, які відверто плюють на закон, а трапляється, що це дуже добре озброєні бандити (згадаємо інцидент в Мукачевому в 2015-му) .У багатьох із них є аргументація своїх дій: «цей - сєпар», «той - ватник», там - інтереси нації, тут - обороноздатність держави. Практично всі вони (навіть «Торнадо») вважають себе героями і патріотами, особливо якщо опиняються на лаві підсудних. У них тут же з'являється ще один аргумент: чому це «патріотів репресують», у той час як «сєпари ходять на свободі»?! Згідно з цими доводами, «торнадівців» потрібно відпустити і представити до нагород, а ось бабусь, які співали на вулиці «Смуглянку», потрібно посадити за потурання окупантам.

Біда в тому, що це примножене з початку Майдану беззаконня одних і маніпулювання законом інших зробило життя в Україні набагато гірше, ніж воно було в 2013 році. Ось, наприклад, пам'ятаєте, з яким обуренням ми лаяли «даішників», які брали з нас по «соточці»? О так, інспектори нині кудись пропали - що не кращим чином позначається на дорожньому русі, особливо у вечірній час. Але зате як вам нинішні побори на блокпостах?! Адже і не посперечаєшся, бо це не «даішники», які займалися мирним вимаганням - ці можуть витягнути з машини під руки, відвести за блокпост і там закопати. Або, що ще гірше, здати в СБУ як «терориста» - а чи довго нині підкинути в машину гранату або жменю патронів?

Але це, так би мовити, лірика. А ось сувора проза полягає в тому, що нехтування законом не тільки створює масу неприємностей для пересічних українців, які не мають можливості захистити себе, а й стимулює хаос управління. А це може виявитися гірше будь-якого режиму! Адже зараз єдине, що ще підтримує роботу державної машини і не дає їй розвалитися на тисячу болтиків - це «розпил» бюджетних коштів...

Тому, озираючись на події трирічної давності, з яких і почалися нинішні проблеми, можна впевнено зробити два головних висновки. Перший: українцям було проти чого протестувати, навіть якби Янукович не відмовився від Асоціації. Другий: вже у перші дні протестів вони почали здійснювати фатальні помилки, наступаючи на старі граблі - тому Євромайдан не вирішив, а посилив і примножив проблеми, що були в країні...

Віктор Дяченко, Новини України - From-UA

Джерело: http://from-ua.com

Последнее изменение Четверг, 12 Январь 2017

Коментарі

Новини онлайн

Правила користування сайтом

Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст рекламних матеріалів та інформаційних статей, коментарів і блогів користувачів, які розміщені на сторінках сайту, а також за наслідки їхньої публікації і використання.

Думка авторів статей, коментарів, блогів, розміщених на нашому ресурсі, може не збігатися з думками і позицією редакції.

Адміністрація сайту не несе відповідальності за збитки, понесені в результаті використання або невикористання його інформації.

Прямі та непрямі образи будь-кого, зокрема, політиків, чиновників, журналістів, користувачів ресурсу; дискримінація за національною, етнічною, расовою або релігійною приналежністю, а також шовіністичні висловлювання, нецензурні висловлювання, будь-яка образлива поведінка по відношенню до авторів статей і учасників ресурсу забороняються.

Якщо модератор ресурсу, прочитавши повідомлення, вважає, що воно порушує правила ресурсу, він має право видалити його.

Адміністрація сайту не несе відповідальності за висловлювання користувачів сайту. Відповідальність за повідомлення та інший контент на сайті несе користувач, який їх розмістив.

Iнформацiя та зв'язок

Портал «Хронограф» - незалежний соціальний медіапроект, мета якого - надати максимум корисної інформації про події в Україні, світі і Сумському регіоні.

«Хронограф» являє собою регулярно оновлюваний політематичний інформаційний веб-ресурс, на якому Вам завжди будуть доступні свіжі новини політичної та економічної тематики, науки та спорту, освіти та культури, відео- та фоторепортажі та ін., а також інтерв’ю і коментарі провідних вітчизняних та закордонних експертів, фахівців у галузі політики, економіки, суспільного розвитку.

Усі права захищені. При повному або частковому використанні матеріалів сайту чи за будь-якого іншого поширення розміщеної інформації посилання на сайт http://hgraf.com.ua обов'язкове.

Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст новин партнерів (інформери).

З усіх питань, пов'язаних з роботою порталу і розміщенням інформації на сайті, звертайтесь: email: Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра., тел.: +38(066) 771-51-56.